Продовжую писати про нашу подорож, яка
не обмежилась Львовом, а затяглась глибоко-глибоко в Карпати. Але до
того ми побували ще й у Трускавці. У цьому невеличкому курортному
містечку, куди українці приїздять лікувати шлунок і пити “нафтусю”,
живе народний художник України Михайло Білас. Йому майже 90, але він не
байдикує, наповнює українське мистецтво скарбами, яке, віднімає мову у
туристів.
Коли я ступила на поріг музею (до слова,
єдиного державного прижиттєвого музею), в мене затрусились руки і
полилися сльози (дивна реакція на красу?) Нічого подібного я не бачила.
Розумієте, він – Білас – неймовірний. Він крутий у своєму, моєму і у
будь-якому часі. Він – чарівний, фантастичний, а головне – він…100%-во
український.
Біласа
знає увесь світ. Він – король гобелена. Його руками тчуться килими,
верети, гобелени, ліжники, а також вишивані серветки, доріжки, подушки.
Він — майстер текстильної пластики, образних іграшок та декоративних
квітів, автор фантастичних сюжетних панно та аплікацій.
Біласа
педантично вивчають мистецтвознавці, дослідження виходять різними
мовами, про нього знімають фільми. Біласа можна побачити у майже
чотирьох десятках музеїв. Він живе у Трускавці і ходить у свій власний
музей (один з найстаріших будинків у Трускавці, старовинна вілла
“Голяна”). Такі люди тримають небо.
Білас-це парад фольклорних мотивів, побуту, орнаментів, гуцульських традицій.Дивимось.
А це вже картини у техніці аплікації. Оксамитовий папір. Думаю, як би
хтось взявся порахувати усі деталі будь-якої з них, можна було б
замахнутись на Книгу рекордів.
Ми розгублено стояли, кліпали очима,
хапали повітря, а навколо кружляли гуцульські і бойківські молодята,
пронизували вуха хори весільних пісень і коломийок і гули гості.
Стовідсоткове занурення.
Ясна
річ, що тільки ми вийшли з музею, Маруся стала вимагати “гратися в
біласа”. Скажу по секрету: ми почали. Але це – тема окремого посту.